Біографія Життя Владики Петра Білянського

Портрет Владики Петра

Герб 

Єпископ Петро Білянський (1736 – 29.05.1798) — греко-католицький священик,

єпископ львівський (1779–1798).

Діяльність

Перший представник білого (мирського) духовенства на Львівській єпископській кафедрі. Його призначення було наслідком церковної політики австрійського освіченого абсолютизму. Він досяг істотного поліпшення статусу греко-католицької церкви, зокрема повної рівності з римо-католицькою церквою в Галичині (указ від 13 жовтня про віротерпимість) та запровадження української мови в «Studium Ruthenum» та церковних проповідях у роки правління імператора Йосипа II.

У 1790 звернувся з петицією до наступника Йосифа II імператора Леопольда II із проханням підтвердити рівність обох обрядів католицької церкви (була офіційно підтверджена 8 липня 1790), утворити Галицьку митрополію, ввести початкове навчання українською мовою під опікою церкви, відновити деякі монастирі та інше.

Життя Єпископа Петра Білянського

Церква і школа:

Завдяки австрійським реформам вже під кінець XVIII ст. греко-католицьке духовенство інтелектуально дещо піднеслося, але в парі

з тим стало занехаяти народні звичаї, цуратися української мови, та приймало не тільки польську мову, але й польський дух. Перед у тім вело вище духовенство. Одинокий львівський єпископ Петро Білянський (1736—1798) боронив права та мову українського народу, але його наступник єпископ Микола Скородинський (1757—1805) був гарячим прихильником усього, що польське, й сам не вмів навіть говорити по-українськи. Незважаючи на те, він змагав до того, щоб відновити Галицьку митрополію, яка існувала у Львові ще за княжих часів від 1303 до 1347 р. Києво-Галицька уніатська митрополія практично вже не існувала, оскільки була під володінням російських царів, і її влада на землі, захоплені Австрією, не простягалася.

 УКРАЇНСЬКА ЦЕРКВА ПІД ОКУПАЦІЄЮ АВСТРО-УГОРЩИНИ

стрії, а року 1774 Австрія приєднала і трикутник між Серетом та Дністром — Буковину. Австрія дістала єпархії: Львівську, Перемиську, частини Кам'янецької та Холмської, і тоді почали вживати офіційно термін — «греко-католики» для позначення всіх католиків-українців.

Митрополит Пилип Володкович (1762-1778), Лев Шептицький (1778-1779), Ясон Смогоржевський (1787-1788) та Теодосій Ростоцький (1778-1805) перебували поза межами Австрії, в Польщі, а останній митрополит, Теодосій Ростоцький, з 1795 року перебував у Росії. Стосунки з митрополитами для католиків під владою Австрії були дуже тяжкі і могли відбуватися за посередництвом дипломатичних установ. Керували греко-католицькою паствою в Галичині два видатних єпископи: Львівський — Петро Білянський, з білого духовенства (1780-1798), та Перемиський — Максиміліян Рилло (1785-1794) — василіянин.

Галичина під час переходу її під владу Австрії була в тяжкому становищі: шведські війська, російська окупація, боротьба магнатів, загальна анархія, занепад зовнішньої торгівлі — довели країну до зубожіння. Занепала освіта, було чимало священиків, що не вміли навіть читати. Пани-поляки презирливо ставилися до українського духовенства, яке часто виконувало панщину нарівні з селянами.

Цісарева Марія-Терезія почала вживати заходів для поліпшення стану духовенства. Року 1774 у Відні засновано богословську школу для греко-католицького духовенства — «Barbareum», а року 1784 у Львові університет; року 1787 створено при ньому Studium Ruthenorum з українською мовою навчання.

Єпископ Львівський, Петро Білянський, особливу увагу віддавав народній освіті, наказував парохам дбати, щоб парафіяни будували школи. Перешкоджав брак підручників, а також спротив поміщиків, які не хотіли мати освічених селян. Справу освіти взяли до своїх рук Василіяни.

Герб Владики Петра

Останнім з Львівських владик, у кого спостерігаємо

меч за щитом, був Петро Білянський (герб 1787 року). Даній групі гербів влас-
тиві щитотримачі. Для прикладу, герби Атанасія (1745р.) та Лева Шептицьких
(1751), Петра Білянського (1787). Четверта група об’єднує герби традиційні для
римського обряду: без мантії, з капелюхом та архієпископським хрестом (герб
Йосифа Сліпого 1965 року).

Теребовля:

Первісно церква була досить великою мурованою спорудою з трьома банями, дві з яких були криті білою бляхою, а третя над входом - гонтом. У 1734 році за отця Антона Римбали храм реконструювали. У серпні 1784 році львівський єпископ Петро Білянський освятив церкву. Завдяки турботам Римбали навколо храму і цвинтаря збудовано мур з подвійною брамою та дзвіницею із сімома дзвонами, з яких один важив три центнери. Біля церкви було споруджено дякарню, яка початково служила для дяківської школи. У 1890-х роках в них містилися Руська читальня. Поряд зведено шпиталь.

У 1896 році від старої церкви залишилися лише вівтарна частина. На її готичне походження вказує зірчасте ребристе склепіння. Було залишено і закритий бойовий ярус із бійницями, що донедавна ще нагадував про ті часи. На жаль, остання "реставрація" храму не залишила ніяких слідів її оборонного минулого.

Храм під ім’ям святого Миколая

Теребовлянська церква святого Миколая — одна з найдавніших у цьому старовинному галицькому містечку, її початки губляться щонайменше в останніх десятиліттях далекого XVI ст.

Храм розташований на сучасній головній вулиці Теребовлі, названій на честь осліпленого після з’їзду у Любечі 1097 р. князя Василька Ростиславича. До Замкової гори, з якої княжив Василько, від церкви — недалеко: досить перейти міст через річку Гнізну і крізь закинутий парк піднятися схилом.

Сучасного, тринефного, планування церква набула після перебудови 1734 р., за часів пароха Антона Римбали. Матеріали візитації 1760 р. свідчать, що зі старого храму неторканим залишився пресвітерій з великим різьбленим дерев’яним вівтарем “з новою будівлею у тимчасову цілість поєднаний”. Цікаво, що ще впродовж тривалого часу після перебудови стару частину залишали критою ґонтом, тоді як покрівлю над новою зробили з бляхи.

Святиню 18 серпня 1784 р. освятив львівський єпископ Петро Білянський.

Дзвіниця собору святого Юра

Дзвіни́ця собо́ру Свято́́го Ю́ра — пам'ятка архітектури при церкві св. Юра, разом із собором, рококовими з класицистичними портиками митрополичими палатами (1761—1762), будинками капітули, терасами з двораменними сходами, огорожами довкола соборового подвір'я з двома брамами в подвір'ї (1771) та мурами, що обводять капітульні будинки і владичим садом (1772) входить до комплексу собору святого Юра — пам'ятки ЮНЕСКО.

На дзвіниці — найдавніший дзвін України — Святоюрський, виллятий 1349 за Дмитра Детька. За своїм архітектурним масштабом і місцем розташування дзвіниця повністю підорядкована потужній, домінантній масі собору, лише доповнюючи та до певної міри збагачуючи його силует. Особливо це помітно з північного боку. Разом з тим, важливо підкреслити створення дзвіниці як відносно автономної споруди з виразним вертикалізмом і власним місцем у загальній композиції ансамблю, навіть якщо це місце досить скромне. У цьому не можна не помітити прояву східноукраїнської традиції, позаяк спорудження окремо розташованих дзвіниць у католицькому храмобудуванні було нетиповим явищем, оскільки вони, як правило, виступали інтегральною частиною самого храму.

Дерев'яна дзвіниця

До середини 19 століття при соборі святого Юра була дерев'яна дзвіниця. Спочатку вона розташовувалася із південного боку церкви, поруч із каплицею святого Прокопа та мурованою криницею. Проте, у зв'язку із запроектованим будівництвом семінарії (архітектор К. Фесінґер), за розпорядженням єпископа Льва Шептицького, у 1765 році каплицю було розібрано, колодязь засипано, а дзвіницю перенесено на західну сторону комплексу[1]. Тоді дзвіниця була каркасної конструкції, як сказано в документі, 1765 року «на чотирьох мізерних стовпах». На ній висіло 6 дзвонів[2].

Ідею побудови нової дзвіниці виношував ще єпископ Лев Шептицький. Це мали бути дві симетрично розташовані вежі на захід від вівтаря на певній відстані від церкви на осі її бічних фасадів. Такими власне вони виглядають на ситуаційному плані Святоюрського ансамблю 1771 року, виготовленому архітектором Клеменсом Фесінґером[3]. Проте задум єпископа, пізніше митрополита, не здійснився ні за його життя, ні після смерті (помер 1779 року). Те, що ці вежі мали служити дзвіницею засвідчує документальна записка.

За дорученням єпископа Петра Білянського 24 червня 1784 року була скликана компетентна комісія за участю архітектора Клеменса Фесінґера, цехмайстрів мулярських — Якова Петровського і Франца Греля, художників — Матвія Міллера та Томи Гертнера та майстрів інших ремісничих професій: столярів, теслів, ковалів, гончарів, склярів тощо. Ця представницька комісія відповідним актом визначила, які роботи належить ще виконати у церкві святого Юра. Так, у восьмому пункті згаданого акту зазначено:«    веж, виставлених для дзвонів, немає, а вони, згідно з симетрією церкви та для оздоби публічної і місця, є необхідні. Вартість виставлення однієї вежі з муруванням, каменярською роботою, накриттям і викінченням буде коштувати 35800 зол. А двох разом - 71600 зол., крім дзвонів.

Про інші святоюрські дзвони повідомляє інвентар 1846 року, де крім вже згадуваного найстарішого, були ще інші, датовані 1665, 1728 і 1678 роками. Останній, як зазначено, спонсоровано єпископом Й. Шумлянським.

Згодом з'явилися нові. Ще наприкінці XVIII століття єпископ Петро Білянський мав намір придбати для Святоюрської катедри один із найбільших дзвонів зі скасованого 1785 року Скиту Манявського. Непродані губернією будинки і дзвони стояли там до 1793 року. Хоча пізніше Білянський чомусь відмовився від свого доброго наміру.

Один великий дзвін походив із закритої церкви Богоявления Господнього у Галицькому передмісті Львова. Для новозбудованої дзвіниці 1828 року його купив митрополит Михайло Левицький. На цьому дзвоні були рельєфні зображення Пресвятої Трійці, Пресвятої Богородиці, Михаїла та герб зі слов'янськими написами[15]. На жаль, інвентарні документи, які про це повідомляють, не подають змісту напису і не вказують чий це герб. Той дзвін також згадується в інвентарі 1871 року[17]. Подальша його доля невідома, бо до початку XX століття було сім дзвонів, але серед них із згаданими зображеннями не зазначено.

У часі першої світової війни було рішення австрійського уряду, що кожен край мав зобов'язання віддати дві третини загальної ваги своїх дзвонів. У жовтні 1915 року військові власті зажадали від духовенства детального реєстру щодо кількості і ваги дзвонів у своїх парафіях. Із усіх австрійських провінцій найбільше постраждала Східна Галичина. На військові потреби у багатьох випадках забирали безцінні мистецькі та історичні пам'ятки українського відливництва. Особливо це стосувалось сільських парохій та провінцій, де не було кому встановити історичну або мистецьку цінність того чи іншого дзвону. У 1917 році розпочалась повторна, ще суворіша реквізиція. Центральна Комісія з охорони пам'яток у Відні звільнила від неї лише дзвони, відлиті до 1600 року, а з інших — тільки з винятковою мистецькою вартістю[18]. Крім австрійців багато дзвонів із галицьких сіл забрали російські окупаційні війська.

Австрійська реквізиція не оминула дзвонів і Святоюрської катедри. До неї там було сім дзвонів, із них частину вдалося зберегти, деякі тоді ж передано до інших львівських церков. На першому етапі (1916 рік), на воєнні цілі 14 серпня забрали найменший із святоюрських дзвонів: діаметр — 40 сантиметрів, маса — 34 кілограма, без написів[19]. У січні наступного року з дзвіниці зняли найбільший дзвін (маса 680 кілограмів), відлитий для церкви 1828 року митрополитом Михайлом Левицьким, пізніше його було перебито. На ньому був напис:« Сєй колоколъ пєрвѣє соліанъ длѧ цєркви архіпрєстольной С. В. М. Гєоргіѧ иждивєніємъ Пpєосв. Митрополіта Галицкаго кур Міхаила Лєвицкаго 1828 г. »


Над написом розміщено рельєф «Розп'яття» з монограмою «INRI». Із протилежного боку плаща знаходився напис про його перелиття львівським відливником Зигмунтом Мозером:« Разбитый жє 1879 г. пєрєліан въ том же году при прєосв. Митрополітѣ кур Іосифѣ Сємбратовичу иждивєнієямъ Львовскаго митропол. Собора крылошанъ художєствомъ Сігмунда Мосєра во Львовѣ »


Над написом було погруддя Бога Отця в хмарах. Між обома написами знаходились рельєфи «Покрова» з підписом «покровъ ПДБ» і святого Юрія на коні з підписом: «С. в. м. ГЄОРГІЙ»[20]. Можливо, тут йдеться про дзвін, придбаний митрополитом Левицьким з Богоявлензької церкви і пізніше перелитий, а не про відлитий ним 1828 року новий. Ця пам'ятка мистецтва була знищена разом із багатьма іншими для задоволення молоха війни.

Церква   Св. Петра і Павла

Львів вул. Личаківська

авньою парохіяльною церквою Личакова була церква Воздвиження Чесного Хреста, що стояла під Кайзервальдом, вище костела св. Антонія. Першу згадку про цю церкву маємо з 1539 р. Наприкінці XVI ст. було там братство. В XVII ст. це була одна з найбідніших парохій і під час складок, які влаштовували братства, давала найменші пожертвування. Значнішим міщанином близько 1600 р. був Андрій Рибітва. В 1786 р. цісар Йосиф II зніс церкву разом з багатьма іншими. На її місце греко-католики дістали церкву св. Петра й Павла. На церковному цвинтарі стоїть тепер хрест, фундований мешканцями Личакова.
Церкву св. Петра й Павла побудовано 1660 р., як невелику, придорожню каплицю. Вона мала тоді бароковий фасад з готичною вежкою. В 1750 р. обняли її ченстохівські павліни, поширили каплицю й перебудували в бароковому стилі. З того часу залишилася задня частина церкви і всередині проповідниця та Богородиця в головнім вівтарі. Павліни поставили також при церкві свій монастир. В 1786 р. Йосиф II зніс монастир, а церкву передав греко-католикам. Тодішній єпископ Петро Білянський заопікувався церквою й перевів її реставрацію, добудував чолову фація ту (передній торець будівлі) у вигляді трикутника в античному стилі. Всередині поставив іконостас, в якому сницарські роботи виконав Йосиф Петрович, мальовила — маляр Остап Білявський. Цей іконостас є правдивою прикрасою церкви. Бічні вівтарі — в стилі рококо з дуже гарними мальовилами другого маляра-українця Луки Долинського,— вже не існують; на їх місце поставлено невдатні вівтарі ніби в народному стилі з образами Т. Копистинського і А. Манастирського. Один цінний образ Л. Долинського є в парохіяльній канцелярії. Біля головного вівтаря 1799 р. похоронено єпископа Білянського, якому церква так багато завдячує.
У великій пошані личаков'ян була капличка, що стоїть посеред Личаківської вулиці. Спочатку була тут тільки кам'яна фігура Божої Матері; хто її поставив, не знати певно. Одні казали, що славний авантурник «пан Каньовський», Микола Потоцький, канівський староста, про якого ще й досі розповідають різні історії. Інші казали, що будував фігуру якийсь шляхтич з околиць Львова як покуту за гріхи. Фігура стояла посередині Глинянської дороги. Раз якийсь австрійський урядовець переїздив туди вечором, зачепив коляскою й зломив вісь; на другий день велів фігуру розібрати й кинути під паркан, але невдовзі він осліп. Побожні личаков'яни піднесли фігуру з болота й поставили на місці, де вона стоїть і донині. В 1850 р. круп'яр Парада поставив при фігурі чотири філяри (стовпи й накрив їх дахом; потім міщанка Горецька поставила тут каплицю; в новіших часах каплицю перебудовано.

Сестри чину святого Василія Великого, Сестри ЧСВВ

Харизма

Сестри василіянки відкриті до потреб Церкви сьогодення, зосереджуючись головним чином на прославі Господа через молитву (повне церковне правило), яка є основою монашого життя.


Чисельність монашої спільноти

В українській провінції є 194 сестри, а саме: з вічними обітами - 126, з тимчасовими обітами - 49, новичок - 12, постулянток - 7.


Чисельність монахинь за кордоном

У світі є 630 монахинь ЧСВВ. За кордоном - у місійних станицях Греції та Німеччини, на навчанні і праці (у Римі і в Америці) перебуває 11сестер з України.

Дата заснування і засновник

Конкретну дату заснування монашої спільноти сестер ЧСВВ назвати неможливо, оскільки вона не підлягає загальним правилам заснування жіночих згромаджень УГКЦ. Однак її вважають найдавнішою. Корені існування спільноти тісно переплетені з історією жіночих монастирів Східної Церкви. Традиційно говорячи про свою історію, сестри василіянки часто згадують св. Василія Великого, правила якого є основою монашого уставу василіянок. Св. Василій Великий та св. Макрина, яка є покровителькою жіночого ЧСВВ, є найпочитанішими святими серед сестер. Проте назвати їх засновниками Чину таки доволі важко, зважаючи на колосальні видозміни, які спричинили історичні та політичні обставини життя монаших василіянських спільнот. Святий Василій Великий Св. Василій Великий народився 329 року, в багатодітній християнській родині, в Кесарії Кападокійській, у Малій Азії. Під впливом старшої сестри Макрини відрікся блискучої кар'єри і розпочав суворе монаше життя. Згодом уклав дві збірки - "55 коротких правил" і "313 ширших правил", які дотепер є джерелом првил чернечого життя усього християнського Сходу. Василій заснував кілька монастирів, поблизу яких завжди знаходили притулок тисячі убогих і знедолених. Згодом це діло милосердя назвали "василіядою". Ставши архиєпископом Каппадокії, Василій рішуче боровся проти різних єресей і залишив нам у спадщину чимало догматичних і аскетичних творів, гомілій та листів. Василій Великий написав св. Літургію, яку до сьогодні відправляють 10 разів на рік.

Історія

Монаші спільноти сестер василіянок вважаються найдавнішими на українських землях. Упродовж століть вони переживали своє поступове становлення. Історичний шлях василіянок на Україні перекликається з історією чоловічої гілки ЧСВВ. У церковних науково-історичних колах знаходимо чимало доробок на цю тему. Традиційно говорячи про свою історію, сестри василіянки часто згадують св. Василія Великого, правила якого стали основою монашого уставу василіянок. Св. Василій Великий та його сестра - св. Макрина, яка вважається покровителькою жіночої гілки ЧСВВ, є найпочитанішими святими серед сестер. Проте назвати їх засновниками Чину доволі таки важко, зважаючи на колосальні видозміни, які внесли історичні та політичні обставини в життя монаших василіянських спільнот. Коли ж говорити про заснування жіночого Згромадження Чину святого Василія Великого так, як про це можуть казати инші монаші згромадження нашої Церкви, то приходимо до різного роду з'ясованих фактів та обставин, адже монастирі монахинь василіянок на українських землях не мали чіткої структури чи системи утворення. Жіночі монастирі творилися, як це було звичним в східній традиції християнства, то тут, то там засіваючись, як зерна, по різних єпархіях та підпорядковуючись тому чи иншому єрархові. Згодом, здебільшого після з'єднання місцевого єпископа з Римським Архиєреєм, монастирі ставали унійними. Таким чином, на галицьких теренах творилися монаші спільноти, до яких, завдяки реформі В. Рутського, надходить так званий "Витяг з правил св. Василія Великого для інокинь", а разом з ним і назва: "монастирі василіянок". Свої безпосередні корені сестри василіянки могли б віднайти у відомому Словітському жіночому монастирі (Львівська єпархія), який приєднався до Унії з Папою Римським в 1718-1719 рр. Заснування ж Словітського монастиря датується кінцем XVI ст. Про це говорить львівський єп. Лев Шептицький в "Акті канонічної візитації" від 14 травня 1763 р.

Ще одним відомим василіянським монастирем був монастир в Яворові (Перемишльська єпархія). В хроніці цього монастиря записано, що монахині прибули сюди в 1621 р. А в 1636 р. вдова, заможна міщанка Маргарета Зугаєвичівна (по чоловікові Дишкевичева) віддає весь свій маєток під цей монастир, а сама, поселившись в ньому, стає ігуменею і намагається поширити й усталити свою монашу посілість. Слід зауважити, що розвиток жіночих монастирів значною мірою залежав від зацікавлення ними місцевими єпископами. Проте, як і розвиток усієї УГКЦ, залежав також від політичної та економічної ситуації країни. У час воєнних заворушень XVII ст. більшість монахинь покидали монастирі, шукаючи безпечнішого прибіжища. Однак, після доби Хмельниччини, сестри відновлюють свої монастирі. їх Згромадження навіть збільшується.

На початок XVIII ст., зокрема у Львівській та Перемишльській єпархіях, кількість монастирів зросла до 30-40. У цих численних монаших поселеннях через нужду і малу кількість монахинь монаше життя не відзначалося успіхом. Замойський Синод у 1720 р. вніс специфічні корективи до монашого устрою василіянок. Чимало монастирів було скасовано або об'єднано в один. Таким чином, на початку австрійського панування в Галичині було не більше 10-12 жіночих дум Габсбургського уряду. Монахині не працювали на суспільство, через те монастирі знову ліквідовували. 29 червня 1784 р. виходить заборона прийняття нових членів до жіночих монастирів. Цим монахинь приречено на поступове вимирання.

Бачачи такий катастрофічний стан жіночого чернецтва, єрархія Греко-Католицької Церкви, як і самі монахині, почали вживати можливих заходів. Рятівною ідеєю було створення навчально-виховних закладів. Однак намагання щодо цього львівських єпископів Петра Білянського (1781-1798 рр.), Миколи Скородинського (1799-1805 рр.), митрополита Антона Ангеловича (1807-1814 рр.) не увінчалися успіхами. Лише митрополит Михайло Левицький (1816-1858 рр.) після кількох років наполегливих старань зумів "получити благополучноє рішеніє, в слідствіє которого імператор Франц І височайшим повелінієм от 13 януарія 1821г. дозволили даліє бути дівичьєму Монастиру Чину св. Василія Великого в Словиті і Яворові". Відтепер замість "пряденія і біленія ниток, тканія плотна, діланія воскових свіщ, печенія просфор й прочія женскія діла приличния іноческому званію" василіянки зосередилися на суспільно корисній праці. Так розгортається нова сторінка історії монахинь василіянок. При Словітському монастирі в 1823 р., а при Яворівському в 1848 р. відкриваються дівочі виховні школи. Суспільна праця монахинь зумовлює щедрі благочинні пожертви, що сприяють духовному та матеріяльному розвиткові монастирів.

За ідеєю єп. Сельвестра Сембратовича (1885-1898 рр.), Львівський собор в 1891 р. вирішив створити спільний новіціят сестер василіянок у Словіті для трьох на тоді існуючих домів у Львові, Словіті та Яворові, а також передати провід жіночих монастирів отцям-василіянам, яких незадовго до того (1882 р.) зреформували єзуїти. У 1897 р. році кардинал С.Сембратович надіслав до Конгрегації поширення віри "Нарис конституцій", які базувалися на устрої монашого життя василіян і з деякими застереженнями були потверджені Римом. Проте в життя монахинь їх так і не ввели. Цього ж року він призначає Андрея Шептицького візитатором усіх василіянських жіночих монастирів. Відтепер значну ініціятиву у віднові жіночого монашества проявив ігумен василіян у Львові - Андрей Шептицький. Згодом, зайнявши митрополичий престіл, він як найбільший авторитет і як добрий батько провадив монахинь василіянок. У цьому митрополит був сумлінний навіть тоді, коли його заходи не завжди сприймала решта членів Василіянського чину. Важливими для василіянок були Конституції, що їх уклав Шептицький і які в 1909 р. остаточно прийняла Загальна рада. Невіддільною у розвиткові василіянських монастирів є також його фінансова допомога. Внесок митрополита в духовний та матеріяльний розвиток жіночих василіянських спільнот важко оцінити.

На основі реформи перша капітула монахинь василіянок відбулася в 1902 р. Відтоді наступні відбуватимуться що 5 років. Унаслідок реформи й щедрої співпраці церковної єрархії монахині василіянки ще більше розширюють свою діяльність, засновують нові обителі в Галичині та поза її межами. В першій третині ХХ ст. жіночі василіянські монастирі густо розсипаються по теренах Галичини, найголовніші з них - монастир у Яворові, з філіями в Перемишлі і Дрогобичі (тут організовано дівочу школу, учительську семінарію, інтернат для дівчат, гімназію, сиротинець); у Словіті, зі школою й сиротинцем; у Львові монастир св. Макрини, на вул. Потоцького (тепер Чупринки 101-103), разом зі вселюдною школою, учительською семінарією, сиротинцем (від 45 до 250 дітей-сиріт після Першої світової війни), а при монастирі св. Василія Великого, на вул. Длугоша (тепер - Кирила і Методія) 17 і 17-а - народну школу, інтернат для дівчат, фахову школу, гімназію. Відомими теж були монастирі в Станіславові, Кудринцях, Підмихайлівцях, Рівні Яснінській, Висоцькому, Жирівці, Милошовичах. До них тоді належали дев'ять загальноосвітніх шкіл, одна фахова, чотири вчительські семінарії, дві гімназії, три інтернати для дівчат, три сиротинці, два захоронки. Сестер в цих монастирях було понад 330 осіб. Багато монастирів засновано поза Україною. Таке широке поле духовної та соціяльної праці в Україні обірвав радянський атеїстичний режим. З ним прийшов час випробування для василіянок і для всього духовенства та вірних УГКЦ. Монастирі василіянок поступово ліквідовували. Сестер арештовували, деяких засилали у сибірські табори. Ті ж, яким вдалося врятуватися, розійшлись жити, куди могли: до родичів, близьких, знайомих. Ігуменю Підмихайлівського монастиря м. Моніку Полянську заарештовано і вивезено в Мордовію. Там у таборі вона померла. Також арештовано і вивезено в сибірські табори м. Марту Лесняк, м. Онисиму Шушкевич, м. Атаназію Біланюк, с. Марію Копистянську, с. Киприяну Шух, м. Йосифу Ісопенко, с. Андрею Дуль, с. Дам'яну Тершакович, с. Євпраксію Стефанишин, м. Дарію Свірську. Заарештовано до тюрем і на допити м. Маврикію Хому (вісім місяців тюрми), м. Емелію Андрієвську, м. Ксеню Петрівську і багатьох инших. Сестри, які залишилися, розійшлись, хто куди міг, а кількох сестер з Підмихайлівського монастиря, які мали зі собою паралізовану сестру, прийняли світські люди. Поза Україною василіянки заснували нові монастирі в понад дванадцятьох країнах світу. У 1951 р. Конгрегація централізувала усі жіночі василіянські монастирі. Генеральна управа на чолі з архимандринею розташувала свій осідок у серці Вселенської Церкви - Римі. Відтепер Чин монахинь святого Василія Великого набирає своєї структурної цілісности. Про централізацію в умовах підпілля на Україні важко було й говорити. Однак сестри не припинили своєї діяльности, дещо видозмінивши її, достосували до нових умов життя - життя в підпіллі. З поверненням греко-католицьких священиків з тюрем почало відроджуватись і монаше життя. В 50-60 роках ХХ ст. поволі відновлюються монаші покликання. Завдяки наполегливій праці греко-католицьких священиків до Чину зголосилося близько 60 кандидаток, а за весь час підпілля спільнота зросла до сотні. На час виходу УГКЦ з підпілля в Україні було 220 сестер василіянок. Українські василіянки влилися у Чин, що рясно процвітав далеко за межами України. Василіянські спільноти з-за кордону допомогли у відновленні спільного монашого життя.

На початку 90-х рр. ХХ ст. по-новому розквітло монаше життя, нові покликання почали рясно заповнювати чернечі ряди. Василіянки відновили свої монастирі на Львівщині, Іванофранківщині, Тернопільщині та Закарпатті. Сьогодні спільноти монахинь василіянок готові на нові виклики часу. Провінція Пресвятої Тройці сестер василіянок на Україні благодатно розвивається та зростає, зосереджуючись найперше на праці серед дітей та молоді. Кожна сестра зі щирою посвятою бажає служити Богові, аби слава Його на землі була великою.

Написав o. Тарас Гавришко

03.12.2007

Хресто-Воздвиженський Манявський чоловічий монастир

Історія монастиря

Мальовниче карпатське село Манява, що на Прикарпатті, знають, мабуть, не лише в Україні, але й далеко поза її межами. Цю славу воно здобуло через розташування там давньої православної святині – Хрестовоздвиженського монастиря. Як і кожен монастир, Манявський скит ще з перших днів свого існування став місцем велелюдних паломництв, під час яких віруючі намагалися серцем і душею торкнутися тієї святині, яка була освячена і прославлена Божою благодаттю.

Є щось особливе в цій давній і дивній обителі, про щось незвичайне розповідають її порослі мохом мури. Ця надзвичайність і особливість – у її силі та дусі, у її непохитності і стійкості… Сила і дух Манявського монастиря відображається у надзвичайному його впливі на життя багатьох монастирів не лише в Україні, але і на території сусідніх держав. Щодо непохитності і стійкості, то тут однозначно йдеться про Манявський скит як єдину святиню на території Західної України, що залишилася вірною Православ’ю навіть перед загрозою закриття.

Монастир був заснований 1612 року прп. Іовом Княгиницьким. Походив преподобний із благородної і досить заможної сім’ї. Для здобуття освіти Іван Княгиницький (світське ім’я Іова) був відданий батьками до монастирської школи в Уневі. Згодом він вступив до Острозької академії, після успішного закінчення якої Княгиницький, цілком імовірно, був залишений викладачем. Тут, в Острозі, одного разу він зустрівся із афонським ченцем і настільки перейнявся його розповідями про монаше життя на Афоні, що, не роздумуючи, відправляється з ним на Святу Гору. На Афоні Іван поселяється у Ватопедському монастирі, де згодом приймає чернечий постриг з іменем Єзекиїль.
Коли Княгиницького було відряджено в Україну, за благословенням ігумена Пахомія Єзекиїль залишається тут для відродження і реформування монастирського життя на рідних теренах. З цією метою він був запрошений Львівським єпископом Гедеоном Балабаном до Унівського монастиря, а згодом він же відновлює і реформує чернече життя в Дерманському, Угорницькому та інших монастирях.
Коли єпископ Гедеон Балабан запропонував Єзекиїлю сан священика, той відмовився, вважаючи себе не гідним такого високого звання. Натомість приймає схиму з іменем Іов.

1606 року прп. Іов, взявши із собою лише палицю, кусень хліба і книжку, попрямував у гори. Поблизу Краснополя (нині селище Солотвин Богородчанського району на Івано-Франківщині) він побудував собі “кущу подъ смеречієм”, в якій жив у пості та молитві. Згодом тут його знайшли ченці із Угорницького монастиря, де преподобний перебував перед своїм усамітненням. Приходило до Іова і багато інших людей, які чули про великого подвижника, що жив “рівноангельським” життям, і прагнули від нього перейняти той досвід.
Але на перших порах Іов залишав біля себе тільки декілька чоловік. Решту відсилав до Угорницького монастиря, а частина, не витримавши надзвичайно строгих правил життя, відходила. Лише згодом (після відвідин Іваном Вишенським Іова) Княгиницький вирішує створити монастир. “Так повстала в Маняві обитель, звана Великоскитською місяця септемврія (вересня) 13, року 1612”.
Проте для повноцінного монастирського життя братія не мала священика. Тому Іов разом із іншими ченцями просить ієродиякона Феодосія прийняти ієрейський сан. Після певного часу вагань через страх перед високим служінням, Феодосій погоджується і стає першим ігуменом монастиря.
Коли прп. Іов вручав Феодосію ігуменський жезл, він звернувся до нього зі словами: “Будь пастирем і учителем стада цього, зібраного Богом. Ти єси ієромонахом і духівником нашим, тобі подобає бути ігуменом, а я буду тобі по моїх силах помагати, доки буду жити”.
Приступивши до ігуменських обов’язків, Феодосій завзято береться за суспільно-громадську і господарську роботу. Його стараннями було побудовано кілька нових келій, розширено трапезну, викопано став, поставлено млин тощо.

За ігуменства Феодосія слава про Великоскитський монастир все далі шириться в народі, через що невдовзі число братії зростає до 40 чоловік. Саме з цієї причини в монастирі було побудовано нову церкву, найщедрішим жертводавцем якої була Марія Могилянка, дочка молдавського господаря Єремії Могили.

1620 року Патріархи Константинопольський Тимофій ІІ і Олександрійський Кирил Лукаріс надали Скиту статусу ставропігійного монастиря. Ставши незалежним від мінливої політики місцевих єпископів, Манявський скит робить все можливе для того, щоб своїм авторитетом і аскетизмом вплинути як на духовенство, так і на мирян, повести їх за собою у непохитності і вірності Православ’ю і цим самим унеможливити подальший перехід на унію нижчого духовенства і мирян. За таких обставин єпископ, який відважився би перейти на унію, залишився би без пастви. Та частина населення, що була непохитною у питаннях віри, зазнавши впливу православних ченців, тепер уже вповні усвідомила значення цієї непохитності і з нечуваною енергією та повною самовіддачею стала на боротьбу за православну віру.

Православ’я виставляє проти унії нечувану досі силу – цілий ряд монастирів (як новостворених, так і стародавніх, але реформованих) під проводом саме Манявського, братія якого вирізнялася з-поміж інших своєю освіченістю і майстерністю у богословській полеміці, святістю й аскетичністю життя, ревністю у православній вірі.

Доказом того може бути, що сам Іов після смерті Львівського єпископа Гедеона Балабана пішки ходив до Сучавського митрополита із проханням не висвячувати на Львівську кафедру єпископа до того часу, допоки той не складе присяги на вірність Православ’ю.

Отож, як бачимо, завдяки подвижницькій праці прпп. Іова і Феодосія Манявський скит став великим монастирем, вплив якого поширювався далеко за межі Галичини. Уже на початку ХVII століття Скит є своєрідною чернечою академією як для українських, так і молдавських монастирів, стає так званим духовним опікуном 556 обителів.
Про вагому роль Манявського скиту свідчить грамота Київського Собору, який відбувався в серпні 1628 року під головуванням митрополита Іова Борецького. На соборній грамоті серед інших підписів зустрічається і такий: “Многогрішний Феодосій, ігумен Скитський і Угорницький, Прот монастирей воєводства Руського, Белзького і Подольського власною рукою”.
Зважаючи на те, що в той час Православна Церква в Україні не мала практики підлеглості одних монастирів іншим, а кожен монастир був незалежним (звичайно, за винятком влади єпископської чи патріаршої), то можна припустити, що присвоєння ігумену Скитському титулу “прота” монастирів трьох воєводств мало на те вагомі аргументи. Перший аргумент – впровадження в Скиту строгого уставу на зразок афонських монастирів. Інший, не менш важливий, – консолідація у боротьбі проти унії. Цим самим православні монастирі протиставляли унії, яка, озброївшись підтримкою католицької влади, насаджувалась на українських землях, згуртовану силу, що твердо відстоювала православну віру.

Уже через десять років після смерті прп. Феодосія число братії зросло до двохсот ченців, про що свідчить свт. Петро Могила: “Іди на Покуття в Скит: там знайдеш двісті ангелів, які в тілі живуть…”.

Треба сказати, що такий устрій Манявського монастиря, зокрема його аскетичний дух, заставив поважати Скит навіть католицьку владну верхівку. За другого Скитського ігумена Дорофея польський король уперше затвердив за Скитом право на землю. Відтоді всі Скитські ігумени зі зміною короля піклувалися, щоб надалі ці права повторно підтверджувалися. Август ІІ своїм універсалом від 30 серпня 1699 року застерігає, щоб жодний латинський чи уніатський, ані навіть православний архієрей не смів чинити жодної кривди і не порушував звичаїв і вольностей Манявської обителі.

З огляду на те, що політика польської влади була скерована на роз’єднання і придушення Православ’я, для чого вживалися щоразу рішучіші заходи, видається дивною готовність королів і старост наділяти Скит стількома привілеями, а також не зрозуміло, чому короновані особи так піклувалися про вірне дотримання даних обіцянок, захищали надані монастиреві права. Зі свого боку Польща мотивувала таку доброчинність для обителі як нагороду за побожне життя ченців, що через убогість зобов’язані утримувати себе своїми ж силами; як вдячність за доброзичливість та вірність державі і королю під час ворожих нападів, коли монахи гуртували і захищали людей зі всіх околиць, які шукали в монастирі захисту і порятунку.

Невдовзі ченців за “рівноангельське” життя у монастирі почали обдаровувати різними пожертвуваннями: заможні селяни офірували монастиреві землі, а знатні вельможі залишали після своєї смерті частину спадщини. Серед таких жертводавців свт. Петро Могила, Богдан Хмельницький та ін.

На початку ХVIII ст. монастир опинився у скрутному становищі. 1700 року Львівська єпархія на чолі з єпископом Йосифом Шумлянським відкрито перейшла на унію. Через дев’ять років до унії приєдналося і Львівське Ставропігійне братство. На землях, які належали Польщі, залишився тільки один православний єпископ – Могилівський, значна частина єпархії якого знаходилась у Росії. В цей період Манявський монастир уже не мав такого великого впливу на інші монастирі Галичини. Це було пов’язано із тим, що за той час, поки Скит відбудовувався після татарського погрому 1676 року, уніати захопили майже всі православні монастирі. Скитський ігумен перестав титулуватися “протом”, йому вже не підпорядковувалися обителі трьох воєводств.

В цей час Скит замикається в собі і його братія з новою силою віддається аскетичним подвигам. Серед уніатського оточення він залишався світильником благочестя. Устав, яким раніше керувався Скит, був збережений. Зосередивши свою увагу на подвижництві, ченці продовжували підтримувати Православ’я якщо не по всій Галичині, то принаймні всередині свого монастиря, куди не переставали приходити тисячі паломників.

Складною, а можливо, без перебільшення трагічною ситуація для Скиту була тому, що боротьбу довелося вести не з владою чи поляками-католиками, а з уніатами – братами по крові, а донедавна – і по духу. Ті, які ще не так давно обдаровували монастир щедрою милостинею і відбудовували його, від нього вчилися благочестя і стійкості у вірі, покинули напризволяще єдину православну святиню, а через деякий час стали її найзапеклішими ворогами.

Тепер Скит повинен був зробити вибір: або прийняти унію і зайняти почесне місце між уніатськими монастирями, або залишитися православним і вести боротьбу із братами-уніатами. Вибравши друге, манявські ченці-аскети ані на йоту не порушили свого уставу, продовжуючи жити звичним для себе життям.

Для забезпечення функціонування монастиря монахи продовжували займатися господарською діяльністю. Вони, як і раніше, переробляли сировицю на сіль, яку брали у Солотвинській копальні, займалися землеробством. Були при монастирі і бондарські цехи, де виготовляли сотні бочок. Також ченці торгували вином, яке привозили з Молдавії, займалися випалюванням вапна, виробляли для власних потреб і для продажу цеглу. Займалися лікуванням, виготовляючи ліки із трав та цілющої води із “Блаженного каменя”. У Скиті існувала іконописна школа з майстернями, була бібліотека.

Вся ця господарська, суспільно корисна і просвітницька діяльність не припинялася і в ті часи, коли відносно спокійне життя монастиря порушувалося численними судовими процесами, в яких ченцям доводилося відстоювати свою власність.

На всю Галичину тільки один Манявський скит залишився вірним Православ’ю. Для простого люду Скит залишався найавторитетнішим монастирем. Серед усіх Галицьких монастирів грецького, латинського і вірменського обрядів найбільше прочан приймав Манявський скит. На кожне свято, а особливо на престольне – Воздвиження Чесного і Животворчого Хреста, – до монастиря сходилися тисячі побожних людей. Незважаючи на пригнічення й утиски, до середини XVIII ст. Скит знову досягає розквіту. По всій тій околиці не було багатшого монастиря, аніж Манявський. Безперечно, утвердженню його слави сприяли і велика кількість ченців, і монастирські богослужіння, яким монахи уміли надати надзвичайної величі.

Та незважаючи на те, що Скит відважно протистояв різним труднощам, друга половина XVIII ст. стала для нього вирішальною. 1772 року, після першого поділу Польщі, Галичина відійшла під владу Австрії. Почався новий, хоча й короткий, період в історії Манявського скиту, який тривав всього 13 років.

1782 року вийшов закон, що забороняв ченцям підтримувати зв’язки із монастирями, які знаходились за межами Австрійської держави. Це нанесло сильний удар по ставропігії Манявського скиту, який знаходився у прямій залежності від Константинопольського Патріарха.

Наступним був закон, згідно з яким ліквідації і закриттю підлягали ті монастирі, які не займалися просвітницькою чи благодійницькою діяльністю, а були суто аскетичного спрямування.

Згідно з умовами Варшавського трактату, на землях, які увійшли до Австрійської держави після першого поділу Польщі, гарантувалася свобода віросповідань. Також регламентувалося вільне користування церковним чи монастирським майном, яке було придбане раніше. Але всі ці права насправді виявилися лише декларативними: уніати користувалися видимою перевагою.
Отож, поруч із формальною віротерпимістю, законодавство і фактичні дії австрійського уряду були згубними для Манявського скиту, який продовжував залишатися виключно аскетичним закладом. Строге подвижницьке життя було єдиною альтернативою, яку ченці могли протиставити австрійському режиму.

Для простих селян, які не розуміли суті суперечки між православними й уніатами, Манявський скит залишався місцем великих паломництв. Храми сусідніх зі Скитом сіл в неділі і свята були порожніми, а священики з цієї причини терпіли злидні і нестатки. Манявський парафіяльний священик Василь Дронович 1758 року перед генеральним візитатором скаржився, що через злидні він змушений просити милостині або заробляти на хліб у тому ж Скиту.

1774 року уніат-василіянин Василь Братковський звернувся до Відня із проханням зруйнувати монастир. На першу свою спробу він отримав негативну відповідь: уніатам-василіянам необхідно намагатися ревністю у вірі, добрим прикладом і непорочним життям схилити і Скит до унії, не вживаючи жодного насилля.

Насправді ж ситуація була радикально протилежною: перед подвижницьким життям Скиту уніатське духовенство було безсилим. Крім того, кожного свята у Скиту сповідались і причащались тисячі людей, незважаючи на те, що Львівський єпископ Лев Шептицький і його наступник Петро Білянський суворо наказували священикам навчати людей, що сповідь і причастя у православних є великим гріхом.
Австрійський уряд дуже добре розумів, що, залишивши діючим Манявський скит, він піддав би загрозі повного занепаду уніатства в Галичині, а це суперечило політиці Відня.

Формально закриття Манявського скиту співпало із періодом реформ Йосифа ІІ, але можна припустити, що фактичною причиною закриття єдиної православної святині слугували саме наведені вище міркування.

1 липня 1785 року було вирішено ліквідувати Скит. Повідомлені за два тижні до цього, монахи змушені були готуватися покинути Скит. В той час, коли комісія приїхала закривати монастир, в храмі відбувалося богослужіння. Незважаючи на те, Штрасер, “завідателъ солотвинськихъ камеральнихъ добр”, “сів на престолі і перервав молитви”. Побачивши таку зневагу до святого місця, монахи зібралися на середині храму, відспівали “Під Твою милість” і залишили монастир. “З дороги вернув однак ігумен (Ісаак Протасевич) єще раз назад і передав комісарям ключ з словами: як знайдете двері, котрі цей ключ отвирає, то не вернемо вже ніколи до Скиту, а як ні, то вернемо”.

Нині відроджується і мужніє Українська Церква, підіймаються з руїн древні святині. Переглядаючи й аналізуючи історію Манявського скиту, не можемо переоцінити його виняткового значення. Надзвичайний аскетизм і строге подвижницьке життя вабили (“манили”) до монастиря як духовних, так і світських осіб (звідси, мабуть, і назва села – Манява).

Заснування Великоскитської обителі мало воістину доленосний характер. В часи лихоліть, які спіткали Православну Церкву в Галичині, в карпатських горах з’явилася горстка монахів, яка в пошуках спасіння відреклася від світу і посвятила своє життя посту і молитві. Загроза Православ’ю прискорила розвиток чернечого життя, стала так званим каталізатором, що перетворив Скит на великий і потужний монастир. Віддаючи перевагу не гучним проповідям чи полеміці, а строгому подвижництву, скитські ченці вели “рівноангельське” життя, чим привертали до себе серця і душі сотень і тисяч вірних.

Серед загального зіпсуття і моральної деградації своїм строгим аскетичним життям скитські монахи зуміли підняти Православну Церкву з упадку. Вони не заглиблювалися в політичні суперечки, які на той час вирішувалися в суспільстві часто зі зброєю в руках. Діяльність Скиту була зосереджена на досягнення моральної досконалості, а не політичного спокою краю. Строгість скитського життя, непохитність у вірі та достеменне дотримання уставу зробили монастир взірцем для майбутніх поколінь.

Джерело: http://manyava.if.ua/?m0prm=3

Лука Долинський: начерки до портрету

Для загалу — забутим, а для мистецтвознавців — “тільки талантом, хоч і непересічним”, еклектиком та людиною з недописаною біографією залишається митець Лука Долинський.

Він є автором десятків ікон, перед якими за останні 200 років молилися до Бога напевно сотні тисяч, якщо не більше, людей. Він малював і портрети. У його творах увійшов до вічності цілий період мистецтва України: перехід від народної школи іконописання до академічного малярства. Його можна назвати людиною-епохою з суперечностями, втратами, здобутками… Часу для усього цього було у Луки Долинського багато — Бог дав йому для творчості цілих 40 років.

Свого мецената, Л. Шептицького, Лука Долинський у живих уже не застав. До роботи у Святому Юрі його долучив новий єпископ Петро Білянський (1779-1798). Оздоблення собору маляр завершив приблизно у 1785 р., а через два роки виконане особисто оцінив син Марії Терезії імператор Йосиф ІІ (1765-1790). Правитель імперії навіть подарував Л. Долинському перстень з власної руки — майбутню родинну цінність нащадків маляра.

УКРАЇНСЬКА ЦЕРКВА ПІД ОКУПАЦІЄЮ АВСТРО-УГОРЩИНИ

а) Українська католицька церква в Галичині

Єпископ Львівський, Петро Білянський, особливу увагу віддавав народній освіті, наказував парохам дбати, щоб парафіяни будували школи. Перешкоджав брак підручників, а також спротив поміщиків, які не хотіли мати освічених селян. Справу освіти взяли до своїх рук Василіяни.

Тяжкою трагедією для культури Галичини було скасування манастирів: з 235 василіянських манастирів у Перемиській та Львівських дієцезіях на початку XIX ст. залишилося 14. Пропали коштовні бібліотеки, рукописи. Вплив Василіян на довгий час був спаралізований.

В обороні української культури стало біле духовенство, але серед нього було замало освічених людей.

Городоцька чудотворна ікона Пресвятої Богородиці

Городоцька ікона належить до плакучих ікон. Цю ікону намалював у 1764 р. маляр Андрій із Вовківці над Дністром на замовлення мешканця с. Кулаківці Миколи Балабанюка. Він подарував її місцевій парафіяльній церкві, де вона знаходилася аж до початку ХІХ ст.. Церква була невелика, дерев’яна.

Саме в ній 16 вересня 1777 р. о 9 годині ранку ця ікона дивним предивним світлом засяяла. Через деякий час по обличчю Пресвятої Богородиці покотилися рясні сльози. Таке незвичайне явище відбулося з деякими перервами протягом чотирьох тижнів в присутності великого числа прихожан і жителів навколишніх сіл. Після короткої перерви сльози на обличчі Пресвятої Богородиці поновилися і тривали невпинно і безперервно ще протягом 26 днів.

Незабаром до с. Кулаківці митрополитом Левом Шептицьким було направлено відповідну духовну комісію очолювану адміністратором Львівської єпархії о. Петром Білянським, яка під присягою перепитала 11 свідків цих надзвичайних явищ і визнала їх надприродними.

5 серпня 1779 р. єпископ Львівсько-Галицько-Кам’янецької єпархії видав Декрет яким проголосив дану ікону чудотворною. За рішенням церковних властей цей образ Пресвятої Богородиці на початку ХІХ ст. торжественною процесією перенесено із дерев’яної церкви с. Кулаківці було до нової мурованої церкви с. Городок де вона знаходиться й по сьогодні.

Кулаківцівська-Городоцька чудотворна ікона Пресвятої Богородиці пославилася численними чудами, про це свідчать численні дари - воти, які прикрашають ікону.

Юліан Целевич про політику

Австрійського Імператора

Йосифа ІІ у Галичині

Згаданий вже Володимир Барвінський дав характеристику розвитку освіти в Галичині: “Не досить на тім, що Іосиф ІІ пильно заходився коло засновання народних шкіл, хоч його думка германізаційна много спинила розвій певно в найлучшій вірі піднятої просвіти народа, не досить на тім, що він засновав численні на той час гімназії, не досить що всюда і всіх заохочував до науки і подавав помічну руку жаждущим сего світла, не досить, що р. 1784 (16 лист.) заснував в старинній столиці князя Льва університет і тим уже отворив широке поле для образовання русинів. … просбі епис. Петра Білянського , завів р. 1787 на Львівськім університеті на богословскім і філозофічнім факультеті катедри з русским язиком викладовим”.

Бродівський район

Село Некваша

Церква Святого Юрія 1795

Церкву в селі Накваша збудував і освятив під титулом св. Георгія єпископ Петро Білянський. У переказах, літературі й навіть у Шематизмах зустрічаються відомості, що церква збудована у 1000 році. Це явне непорозуміння могло зродитися на основі недописаної дати на старому одвірку, який зберігався в бабинці церкви. Ймовірно, первісно церква була тридільна, дерев'яна, одноверха. Пізніше були добудовані дерев'яні бокові рамена, що перетворило будівлю в хрещату. А в 1905 році, як свідчить напис на фронтоні присінку, до старого бабинця стараннями о. Глібовицького добудовано чотири цегляні приміщення, які заповнили кути просторового хреста та мурований присінок. У церкві знаходиться ікона, яку на початку ХХ ст. місцевий священник Антон Федорук та його дружина склали як пожертву на оздоровлення сина Юрія, який змалку був дуже хворобливим. До 1939 р. покровителькою святині була Савина Ясєнська, землевласниця з Підкаменя.

Церква знаходиться на схилі узгір'я, біля центру Накваші. З дороги до церкви по схилу розташовані стації Хресної дороги. Я не був сильно вражений виглядом цієї приземистої святині, адже перед поїздкою бачив її на фото. Дуже незвична за плануванням будівля завдяки численним прибудовам практично з усіх сторін. Сьогодні зовні виділяється основний об'єм, який включає в себе наву та вівтар з прибудовами від півночі та півдня на всю їх (нави та вівтаря) довжину. Наву завершує світловий восьмерик, накритий низькою банею з ліхтарем і маківкою, над вівтарем установлена фальшбаня. До вівтарної частини зі сходу прибудована ризниця. Гребені бічних крил нави увінчують сліпі ліхтарі з маківками. До основного об'єму від заходу прибудований великий присінок, накритий чотирма двосхилими дашками, посередині яких завершення подібно як над вівтарем. Головний вхід у церкву з півдня (над ним велике зображення св. Юрія Переможця), бічний - у західній стіні присінку (над дверми, на фронтоні є дата "1905 р."). Фундамент і стіни будівлі наново потиньковані, покриття дахів не замінювали. На південній стіні нави в інтер'єрі святині поміщена мурована таблиця з написом: "Памяти о. Михайла Краневича пароха накв. полоненого татарами з своими прихожанами 1675 р. померъ в Накваши 1696 р. посвящають наквашане 1901 р. Заходомъ о. А.Глібовицкого и о. І.Застирця кат. Бережан". На південний-схід від церкви знаходиться дерев'яна двоярусна дзвінниця, накрита наметовим дахом, збудована у 1822 р. На другий ярус є вхід зовні по дерев'яній драбині.
Безперечно, що наквашівська церква позачергово запам'ятовується неймовірною розбудовою по горизонталі та відсутністю зовні натяку на те, що дерев'яна.

Історія Церкви в Демні

У 1725 році хтось з місцевих мешканців придбав для церкви "Служебник", виданий Ставропігією у Львові 1723 року. Запис про пожертвування зроблений у книжці, але чорнило зблякло і зараз важко цей напис прочитати. Хтось пробував у 1977 році порахувати вік книжки, але допустився помилки на 200 років. На обкладинці ручкою поставив дату "1523". Книжка зберігається в церковному архіві.

В акті візитації парафії 27 лютого 1739 року зазначено, що того року тут почала будуватися нова дерев'яна церква св.Николая. Вона мала привілей на землі, виданий королем Яном III у 1687 році. Ріллі мала понад 0,75 чверті, а лук "на 17 косарів". В парафії було біля 100 сімей, кожна з яких мала давати парохові раз в рік по півмацку жита щирецької міри та давати муку на проскури кожного свята [37, с.323]. Фільварків пише, що ця церква була збудована на горбі над ставом у 1727 році і мала 3 куполи. Біля неї стояла дзвіниця з 5 дзвонами [61, с.12]. Я прочитав у церковному інвентарі в селі, що стара церква походила з 1739 року, мала розміри 9x4 сажні та 6 сажнів висоти. У 1835 році вартувала 60 зр, а дзвіниця біля неї- 10 зр. Копія цього інвентаря знаходиться в історичному архіві.
 Очевидно, що церква мала вигляд "корабля", як зараз прийнято казати. Такого типу дерев'яні церкви ще є на Бойківщині. У церковній інвентарній книзі з 1938 року, яка зберігається в церкві, зазначено, що в церкві є антимінси з 1708, 1723 та 1780 років, які передали церкві відповідно львівські єпископи Лев Шептицький, Атанасій Шептицький та Петро Білянський.
27 лютого 1739 року церква була канонічне візитована і копія візитаційного акту зберігалася тут аж до II світової війни. Очевидно, незабаром після цього церква збагатилася ще одним євангелієм, виданим 1743 року. (Його
відремонтував 1905 року о. Фільварків). Ікона св.Миколая

Історія Боротьби УГКЦ проти пияцтва

Через 100 років, 5 жовтня 1787 року, появився короткий обіжний лист до духовенства з канцелярії львівського єпископа Петра Білянського: “Донесено нам, що в деяких парафіях є звичай приносити до церкви горілку і ставити її на престіл поруч з хлібом при парастасах. Цей звичай як невластивий і шкідливий суворо забороняємо. Вашим превелебностям якнайпильніший доручаємо нагляд, щоб не тільки горілки, але й будь-яких інших напоїв до церков не носили”.

Стихійні прояви боротьби за тверезість мали місце в нашому краї, мабуть, з давніх часів, але важко зібрати окремі факти в єдину канву. Відомо, що 1744 року селяни села Головецько зробили нічний напад на корчму. В результаті до судової відповідальності було притягнуто 19 осіб. Громада села Улично в 1749 році вигнала з корчми орендаря і пробувала її спалити. При цьому вона припинила виконувати двірські повинності. В різні роки були спалені корчми в селах Домбровиця, Морозовичі, Дорожів (2 рази), Ваневичі, Лукавиця. А вже на початку ХІХ ст почалася хвиля антиалкогольного руху в світі. У 1808 році виникли перші товариства тверезості в Англії та в Північній Америці. Славну сторінку в історію руху вписали тоді жінки. Під час масових жіночих походів вони нищили корчми та інші подібні заклади. Поступово цей рух наближався через Західну Європу до Галичини.

Адже пияцтво до краю розкладало людську мораль. У зв’язку з все частішими пограбуваннями церков, весною 1834 року львівська консисторія наказувала парохам подбати про нічну варту навколо них (як цього вимагав урядовий указ 15 квітня 1815 року). В 1836 році крайовий уряд звернув увагу церкви на зростання кількості нешлюбних дітей та збільшення розпусти між селянами.

Щоб не допустити стихійності руху тверезості і тримати його під контролем, генерал-губернатор “князівства Галичини і Лодомерії” 23 вересня 1844 року віддав розпорядження про створення товариств тверезості при всіх парафіяльних церквах. Духовенство зобов’язувалося цією постановою до проведення роз’яснювальної роботи серед населення і всіх тих, що давали присяги тверезості, мало записувати у спеціальні “Золоті книги тверезості”.

Ігор Скочиляс про історію Церкви

"Золотий вік УГКЦ". Був колись у Церкви такий період?

– Якщо говорити про золоту добу, то я би виділив два таких періо­ди. Перший – це ХVІІІ ст., коли Львів, Луцьк і Перемишль, останні із єпархій Київської митрополії, у 1691-1700-1702 роках перейшли на унію. Це означало, що вся Церква об'єдналася під омофором од­ного митрополита. У цей період формується нація, динамічно роз­вивається релігійний і культурний простір, який дає надзвичайні плоди. Наведу такі приклади: гарна християнська традиція, як при­вітання "Слава Ісусу Христу!", власне зародилася у тріумфуючій гре­ко-католицькій церкві ХVІІІ сторіччя. Вперше так вітатися почали на Київщині. Документ, який фіксує цю практику датується 1786 ро­ком, через 10 років – з'являється на Поділлі, а потім львівський єпископ Петро Білянський впроваджує її в Галичині.

Знову ж таки багато колядок, традиція вертепів, побожні пісні, по­тім знаменитий Почаївський богогласник – все це з тих часів.

А от другим важливим періодом я би назвав керівництво Церквою митрополитом Шептицьким. Андрея Шептицького, який став у 1901 році митрополитом галицьким, частина українського суспіль­ства спершу зустріла з пересторогою, протестами. Вважалося, що він, поляк, не зрозуміє українські потреби і буде служити лише Ва­тикану і Варшаві. Натомість виявилося, що провидіння, його особ­лива харизма, уміння передбачати на десятки років наперед призве­ли до неймовірного розвитку не тільки УГКЦ, а й української куль­тури. Ватро тут згадати створення у Львові Національного музею, ідея відновлення екуменічного зближення, його політику візантині­зації, повернення до східної традиції. Бо тоді, власне, дорікали гре­ко-католикам, що вони бездумно переймають елементи латинсько­го обряду, зрікаються традиції, східної ідентичності.

Унія на Поділлі

Коротка історична довідка про уніатську церкву на Поділлі

Після першого поділу Польщі 1772 року до Австрії відійшла Галичина з єпархіями: Львівською, Перемишльською, частиною Кам’янецької та Холмської. Таким чином виокремилася територіально частина Галицько-Подільської уніатської єпархії – Кам’янець-Подільська, яка фактично збігалася у своїх межах з Кам’янецькою римо-католицькою дієцезією. Однак управління Галицько-Подільською єпархією залишається спільним. Єпископ Лев Шептицький (1749-1779 рр.) активно боронить її від спроб римо-католиків взяти єпархію під свою юрисдикцію. Останній уніатський єпископ Петро Білянський 1779-1795 рр.) багато уваги приділяє Кам’янець-Подільській єпархії, особливо після другого поділу Польщі, коли вона відійшла до Росії. Він відкриває консисторії в Кам’янці-Подільському і у Барі (хоча йому пропонували раніше зробити це у Львові), а перед тим, 1790 року, зводить двоповерхове приміщення “руської” греко-католицької духовної семінарії у Кам’янці і так завзято боронить тут унію, що урядовці Росії фактично примусом виселяють його на австрійську територію.  

«Слава Ісусу Христу!» – «на віки,амінь!»

(До історії впровадження християнського привітання в Україні)

Усі ми, греко-католики, надзвичайно гордимося тим, що саме в нашій Церкві, зокрема в Галичині, досі зберігся й, попри виклики модерності та секуляризації, надалі побутує давній християнський звичай вітатися при зустрічі один з одним словами «Слава Ісусу Христу!» – «Слава навіки!» («На віки, амінь!»). Ця форма публічного вираження особистої побожності, культури вербального спілкування та доброзичливого ставлення до кожного члена спільноти особливо помітна у сільській місцевості та галицьких містечках. Вона декларує належність особи до певного культурно-релігійного та соціального середовища і засвідчує регіональну пов’язаність віруючого. Будучи видимим наслідком акультурації латинської, православної, протестантської та унійної спільнот на теренах Київської митрополії впродовж XVI – XIX ст., тепер це гасло надає особливого колориту «парафіяльній цивілізації» Української Греко-Католицької та значною мірою Православної Церков.

Пастирське послання Лева Шептицького 1777 року


Словосполучення є калькою з латинської «Laudetur Jesus Christus!», а в українську мову потрапило за посередництва польського звороту «Niech będzie pochwalony Jesus Chrystus!». Натомість «Слава навіки!» є неточним перекладом латинської фрази «In saecula saeculorum!», що дослівно означає «У віки віків!». Формотворчою основою змісту цього привітання є низка сюжетів зі Святого Письма – спільного джерела віри для всіх християн. Так, Ісус Христос, посилаючи своїх учнів проповідувати Благу Вість народам, наставляв їх: «Як до дому ж якого виввійдете, то найкраще кажіть: «Мир дому цьому!» (Лука, 10:5). Сам Спаситель вітався словами «Мир вам». У день Його Різдва ангели на небі голосили: «Слава Богу на висоті і на землі мир, і в людях добра воля!» (Лука, 2:14). Християнські привітання зафіксовані й у посланнях апостолів. Зокрема святий Павло пише до вірних у Римі: «Благодать вам та мир від Бога, Отця нашого, і Господа Ісуса Христа!» У Першому посланні до Тимофія він промовляє: «Благодать, милість, мир від Бога Отця й Христа Ісуса, Господа нашого!» Натомість святий апостол Петро своє друге Соборне послання розпочинає зі слів «Благодать вам та мир хай примножаться в пізнанні Бога й Ісуса, Господа нашого!».

Свою появу в Католицькій Церкві вітання «Слава Ісусу Христу!» («Laudetur Jesus Christus!») завдячує душпастирським ініціативам отців-єзуїтів з Товариства Ісусового, які зі середини XVI ст. почали використовувати його як засіб євангелізації простого люду в Західній Європі та на неозорих просторах Південно-Східної Азії, Африки і Латинської Америки. Окрім католиків, традиційне християнське звернення прижилося серед лютеран і в деяких інших протестантських спільнотах (по-німецьки «Gelobt sei Jesus Christus!»), а також серед православних (насамперед у Східній Європі). Водночас вірні та духівництво Грецької та Руської Православних Церков не вживали і не вживають цього словосполучення. Таким чином, привітання «Слава Ісусу Христу!» не є греко-католицьким «винаходом». Понад те, історичні джерела засвідчують, що воно з’явилося в Галичині значно пізніше, аніж у інших регіонах сучасної України, набувши поширення у давній Київській митрополії, найперше в литовсько-білоруських єпархіях, на Волині та Холмщині.


Портрет Київського митрополита Лева Шептицького

 Пастирське послання Лева Шептицького 1777 року

Вірогідно, християнське привітання стало відомим у середовищі руського (українсько-білоруського) кліру і мирян вже у другій половині XVI ст. Саме тоді єзуїти розпочали активну діяльність у багатьох місцевостях сучасної Білорусі, Литви, Польщі та України. Після проголошення Берестейського поєднання 1596 р. слова «Слава Ісусу Христу!», як припускаємо, поступово здобули популярність серед унійного духівництва і міщан – католиків східного обряду в найбільших міських осередках (Бересті, Вільні, Володимирі, Луцьку, Львові, Полоцьку, Холмі та ін.). Проте на офіційному, ієрархічному рівні така комунікативна практика була апробована лише в другій половині XVIII ст. Уперше на неї публічно звернув увагу коад’ютор Київської митрополії та Львівський єпископ Лев Шептицький (1748 – 1777 рр.), під духовною владою якого в 1770-х роках перебувала більша частина Галичини, Київщина, Поділля і Брацлавщина. 18 липня 1777 р. Шептицький зі своєї резиденції в Радомишлі видав пастирське послання до священиків і мирян, в якому мовилося про обов’язкове запровадження християнського при-вітання «Слава Ісусу Христу!» в усіх 2000 парафій Київської унійної архиєпархії.

З послання Шептицького ді-знаємося, що унійний єпископат вже робив спроби прищепити своїм вірним звичай вітатися «Слава Ісусу Христу!», зокрема, з нагоди проголошення папських Ювілейних років. Однак тоді їхні зусилля «до скутку по многих местцах не пришли». Тому, аби ця формула «в памяти побожних парохіян вкоренилася та ісполняєма била», владика Лев наказав усім парафіянам вітатися «Слава Ісусу Христу!» «від приходящих в дом, або правовірних християн, які зустрічаюся»; а тим, які відходять і взаємно собі бажають добра, відповідати «На віки, амінь!». Українське населення Правобережжя заохочували до впровадження практики можливістю «отримання відпусту, відпущення гріхів за преступленія наші перед Богом і спасіння ради душі християнської». З метою утвердження нового привітання кожен священик зобов’язувався в неділі і свята оголошувати зміст пастирського послання Шептицького своїм парафіянам та водночас вимагати від них особисто послуговуватися словотвором.




Очевидно, гасло «Слава Ісусу Христу!» – «Слава на віки!» («На віки, амінь!») знайшло швидкий відгук серед уніятів Правобережної України (Брацлавщини і Київщини), бо вже невдовзі поширилося на українські парафії сусіднього Поділля, а відтак і Галичини. 27 листопада 1790 р. Львівський владика Петро Білянський (1781 – 1798 рр.), до юрисдикції якого також належала «Кам’янецька єпархія» (понад 800 унійних парафій), видав окреме пастирське послання про обов’язкове запровадження на теренах Поділля «за прикладом інших єпархій» християнського звичаю вітатися словами «Слава Ісусу Христу!» – «На віки віків!» («Амінь!»). Наголошувалося, що говорити таким чином, «прославляючи найсвятіше Ім’я Христове», необхідно було «при зустрічі, під час привітання і проходження повз один одного, відкинувши давні посполиті вирази, котрі мало що або й нічого не значать». Так само подоляни повинні були повсюдно вживати це словосполучення, «аби всі єдиними устами й одним серцем прославляли Господа». Від уніятів Поділля християнське привітання наприкінці XVIII ст. потрапило в греко-католицькі парафії Галичини, чому значною мірою сприяла масова міграція українського духівництва і частини мирян з окупованого росіянами Правобережжя у володіння Габсбургів.



Таким чином, пастирські послання Лева Шептицького 1777 р. і Петра Білянського 1790 р. виявилися завершальним акордом інкультурації впродовж XVI – XIX ст. у Київській Церкві новочасних засобів євангелізації. Масове поширення в Україні християнського привітання «Слава Ісусу Христу!» було своєрідним «процесом цивілізування» (за Норбертом Еліасом) суспільства та відображало специфіку католицького християнства XVIII ст. з його яскраво вираженими формами барокової релігійності. За посередництва привітання «Слава Ісусу Христу!» в подружнє життя, родину, систему виховання, початкову освіту, публічну сферу (стосунки між людьми) проникали модерні форми інституційного примусу, відбувалася регламентація норм поведінки. Вміло використовуючи нові вербальні засоби комунікації, унійна ієрархія здобула потужний інструмент соціального дисциплінування багатомільйонної спільноти католиків східного обряду. З іншого боку, поява вітання «Слава Ісусу Христу!» уможливила духівництву дієвіше виконання своїх душпастирських обов’язків, формуючи консолідовану, конфесійно-самосвідому релігійну громаду.

Маючи багату церковно-історичну традицію, християнське привітання «Слава Ісусу Христу!» в сучасному секуляризованому світі зустрічається зі щораз більшими викликами, які маргіналізують цю давню практику, витісняючи її з публічної сфери, навіть із релігійного життя. У таких традиційно католицьких регіонах Європи, як Баварія, привітання «Grüss Gott!» («Вітай Бога!») стає все менш популярним серед молоді й у сфері обслуговування. Нещодавно жителі німецької землі Баден-Вюртемберг та німецькомовних районів Швейцарії отримали електронні повідомлення про те, що місцева влада схильна обмежити вживання популярного вітання «Grüezi» (скорочене від «Grüß euch Gott»), покликаючись на негативну реакцію мусульман і необхідність дотримання політко- ректності. Виглядає так, що в незалежній Україні словосполучення «Слава Ісусу Христу!» й надалі залишатиметься виразно емоційним публічним знаком релігійної, культурної та регіональної ідентичності насамперед для духівництва і мирян Церков києвохристиянської традиції, котрі живуть на теренах історичної Галичини. І це попри те, що сюди це привітання прийшло лише якихось двісті років тому з Правобережної України, а первісно було запозичене греко-католиками і православними від латинників!

___________________

Ігор СКОЧИЛЯС – доктор історичних наук, старший науковий співробітник Львівського відділення Інституту української археографії та джерелознавства НАН України, викладач кафедри церковної історії Українського Католицького університету, декан гуманітарного факультету Українського Католицького університету.